Тетяна Лоленко об’їжджає коней вартістю 8 тисяч гривень

Тетяна Лоленко з Фокусом останні дні. Коня вже купили, попереду розставання

У конюха Тетяни Лоленко з села Халимонове Бахмацького району сорок дітей. Саме так називає жінка коней, яких тренує, годує і пестить на конюшні СТОВ ім. Ватутіна. А ще вона об'їжджає коней.

І тато, і мама, і бог на світі

Серед чотирьох конюхів у халимонівській конюшні 42-річна Тетяна — єдина жінка. Дівчинка, розумник, заїнька — по-іншому своїх улюбленців вона не називає.
— До коня треба з душею. Ми для них і тато, і мама, і бог на світі, — вважає жінка.
Від коней їй вже доводилося страждати.
— Уперше коняка вкусила мене за пальчик, коли мені було три рочки, — пригадує Тетяна. — Перший раз осідлала коня, коли ще в садок ходила. Ніхто мене цього не вчив. Була пацанкою, то сама коня ловила і каталася.

На конюшні сорок коней. Українська верхова, латвійська упряжна, ганноверська, російський ваговоз.
Тетяна якраз заганяла їх з вулиці у стійла.
— Була тут тренером. Тепер тренвідділення немає. Зарплата у конюха 600 гривень на місяць. Дві гривні — за коня. Десять коней — 20 гривень на день. Продали коня — дві гривні немає. Працюємо на ентузіазмі. Люди приходять, кажуть, заплатимо місячну зарплату, тільки об'їздьте коня, — розказує Тетяна.

Вона вчилася у Києві на кухаря, працювала коком на теплоходах, катала дітей на конях по Красній площі у Чернігові та доглядала їх у елітних конюшнях Росії.
— У Баковці Одинцовського району живуть дуже заможні люди, — розповідає жінка про свою роботу у Підмосков'ї. — Елітні дачі, сосни, шикарні вілли, мерседеси. І коні. Тримають багатії, бо престижно. Я там працювала п'ять років. Повернулася, бо кількість коней у господарів зросла до 12-и, і доглядати за ними взяли молоду сімейну пару. Я вже не справлялася. Там були три дуже красиві стайні.
— Напевно, плиточкою обкладені? — підключається до розмови конюх Олег Тітенко.
Разом з ним Тетяна показує, як робить з буйних коней поступливих.

Спочатку треба впіймати

Спіймати маленьке лоша важко. Потрібне терпіння.
— Спочатку коні дикі. Ми їх дресируємо, як у цирку. У перші три дні життя пробуємо одягнути нашій дитині (коню) недоуздок.
Ти куди? Тихо-тихо! Опа! — Тетяна намагається одягнути недоуздок двотижневому Капризу.
Він вередує, вискакує — не впіймаєш.

— Чому Каприз?
— Мама — Калина. Тато — Змій. (Все, як у людей. — Рея.). Перша буква в імені коня — така ж, як перша буква імені матері. Перша буква тата повинна міститися десь у середині слова або в кінці. Наперед вона ставиться, якщо тато дуже вже видатний, — пояснює Тетяна правила. — Буває, і за місяць недоуздок не надінеш. Не вийде загнуздати маленьке лоша, доведеться велике, — каже про труднощі Тетяна.

Міліціонер закохався з першого погляду

Фокуса вивели зі стійла. Поставили посеред конюшні. Олег прив'язує до недоуздка вірьовки, розводить у різні боки, прив'язує до гачків.
Фокус — трирічний український жеребець. Чорний, красивий. Великий і сильний. Нещодавно був справжнім мустангом.
Але покупець поклав на нього око, і жеребця довелося об'їздити. Тривало це два місяці, дресирування йшло з дня у день.

— Чоловік закохався у коня з першого погляду. Він капітан. Міліціонер. ДПСник. З Ніжинського району. У нього усі друзі коней тримають. І собі захотів, — пояснюють Тетяна і Олег.
— Більше таких темпераментних немає. Єдиний екземпляр. Ручних відразу купують, — каже Олег. — Його вже скоро заберуть. За те, що він у нас стоїть, треба платити. Триста гривень на місяць, десять гривень за день. А у Києві 600 доларів.

Два місяці — і стоїть, як треба

Наступний етап — привчити коня до збруї. Кінь починає спокійно на неї реагувати десь через місяць.
— На тобі цукерочку, — Тетяна засовує до рота коня два залізні стрижні, поєднані один з одним. Прикріпляє їх до ременів вуздечки. — Це вудила. Маргинал (частина збруї) не дає коню піднімати голову догори. Чіпляємо за попругу. Ремінь проводиться між передніми ногами.

Вперше Тетяна осідлала буйного Фокуса через місяць зусиль. А на інших, спокійніших, і через тиждень забиралася.
— Перед тим, як осідлати, коня чистимо. По правилах, двічі на день — вранці і ввечері. Одна щітка — м'яка, інша — гумова. 80 гривень штука, — показує і починає чухати. Летить шерсть. — Зараз у коней весняне линяння.
Кінь стоїть рівненько. Це йому приємно, як масаж.

Справжня дикість

Конюхи кажуть: коні бувають добрі, злі і хитрі.
— Хитрі цукор крадуть?
— Працювати не хочуть, — відповідає Олег.
— Скажений і хитрий у нас Газон, — виводять ще одного коня. — Вушка у нього назад — значить, злиться. Верхи сяду, якщо його хтось захоче купити. А так ні. Я не каскадер. Може скинути, — каже Тетяна і цілує коня у лоб.
Дездемону, англійську верхову, ще ніколи не виводили із стійла. Тут Тетяна вирішує ризикнути.

Дездемону беруть на мотузку. Вона пручається, ірже, скаче, не слухається. Іржання чує решта коней і голосно її підтримує. Дездемона плутається, спотикається і падає.
— Перші уроки завжди складні, — коментує Тетяна.
Щоб показати справжню дикість, Олег демонструє, як він ловить Графиню — лошатко.
— Дивись, щоб маманя не боднула, — каже Тетяні.
Лоша метушиться, стрибає у стійлі.
— Перший раз зловив. Дак це вона ще маленька, а як підросте? Оце дикість!
Притуляю лоша до себе — а серце б'ється, аж страшно.

Фокус за вісім тисяч

— Фокус важить за 400 кіло. Коней продаємо живою вагою. 20 гривень — кілограм. Десь 8 тисяч його собівартість. Фокус не такий сильний, як ваговоз. Віз у дві тонни не потягне. Але будь-якого коня можна використовувати у господарстві, — продовжує Тетяна.

— Хто купує коней?
— Коней купують на літо багато спортсменів. У Житомир везуть. У київський кінноспортивний клуб «Авангард». Там вони конкур (подолання перешкод у змаганнях з кінного спорту) пригають. Цигани з Полівки (Сумська обл. —Авт.) купують в основному ваговозів. Є покупці з Перебудови (Ніжинський р-н).

— Скільки коштує об'їздити коня?
— Коли об'їжджаю, я ризикую життям. Кожен тренер обчислює по-своєму. Ми взяли за Фокуса 600 гривень за місяць. Це чесно зароблене.
— То руку зламав. То ногу зламав, — підтверджує Олег.


Тетяна з Капризом

Відкусив голову

Конюхи зізнаються, навіть їм, професіоналам, буває іноді не по собі.
— Моєму двоюрідному дідусеві кінь, можна сказати, відкусив голову. Бо той його щодня бив. Він вдома коней тримав. Було це два чи три роки тому. Захопив кінь обличчя. І коли вкусив — усе зняв. «Швидка» приїхала, та дід уже помер. Коні — це непередбачувано. Може стукнути. Робота небезпечна, але що зробиш. У нас справа сімейна — мій дідусь тут працював і дядько,—каже Олег.
— Страшно не буває? — питаю вже Тетяну.
— Буває. І він мене боїться, як і я його. Заходиш до нього перший раз, а він на тебе кидається... Страшно. Просто потрібно дотримуватися правил. Ззаду не підходити. Під. передні ноги не лізти. Бо дістає ногою на два метри. Підходити — тільки збоку. Різких рухів не робити. Було, конюх відкриває стійло, а кінь його задом, задом б'є.

— Травми були?
— Аякже. Коні, як люди. Не хочуть, щоб їх об'їжджали, чинять опір.
— Коні лікують людей (іпотерапія). Відчуваєте на собі?
— Звісно, усі м'язи рухаються, — каже Таня.
— Тут десять років. Нічого не помічав. Крім адреналіну,— сміється Олег.

— Паспорти на коней є?
— Ми до п'ятого покоління знаємо, де чиї діти. Найкрутіший — Професор. Чистопородний українець. Дворічний необ’їжджений жеребчик.
— Наші коні породисті, але паспортів на них нема. (Паспорти — це маленькі ламіновані книжечки. Містять опис, прикмети, проміри, родовід, результати випробувань, виступів).
Наші підопічні не зареєстровані у державній книзі племінних коней. На це треба гроші. Брати кров, везти на аналіз до Києва. Там реєструють. Тому ми не можемо видати свідоцтво. У нас тільки такий папірець — показує Тетяна ксерокопію племінного свідоцтва. — Тут вказують кличку, стать, масть, породу, дату і місце народження. Є родовід: мама, тато, дідусь, бабуся, прадідусь, прабабуся. Уявіть, у вас вкрали коня. Як доказати, що він ваш? За прикметами. Десь рубець, десь родимка чи на носі цятка. Це все вказується у свідоцтві. Все завірено старшим зоотехніком господарства. Є наша печатка. Цей папірець засвідчує, що ви коня не вкрали, а у нас купили, — розповідає Тетяна.

Аліна Сіренко, тижневик «Вісник Ч» №14 (1300) Добавить в: